ДИВОВИЖНИЙ ПОРЯТУНОК Еміля Лерей

ДИВОВИЖНИЙ ПОРЯТУНОК Еміля Лерей або постапокаліптичний мотоцикл на базі CITROEN 2CV

Еміль Лере (Emile Leray), електрик за фахом, прославився завдяки своїй поїздці через пустелю. Так, якби йому не пощастило застрягти в пустелі, то, можливо, світ так ніколи і не почув би про нього, і не дізнався б про історію його дивного порятунку.

Отже, 1993 року він їхав на своєму ‘Citroen 2CV’ через пустелю, їхав він до Марокко (Morocco). З собою він мав 40 літрів палива, повний бак, запас води і трохи продуктів, а також звичайні інструменти, які знайдуться в багажнику будь-якого автомобіліста.
Виїхавши з міста Тан-Тан на південний схід, на посту в Тілемземі Еміля було зупинено військовими. «Дорога закрита! Попереду – зона збройного конфлікту між Марокко та Західною Сахарою.

Але кому ж захочеться повертатися, коли мандрівка ще не почалася? Та й машина готова до перипетій: крім запаски та домкрата, Еміль захопив набір інструментів, жменю кріплення, кілька труб. У дорозі всяке може статися, особливо далеко від цивілізації, зв’язку та родючих земель. (І як у воду дивився!)

Еміль наговорив військовим про перевантаження та обмеження по страховці, розвернувся і під їхніми важкими поглядами помчав геть. Від’їхавши порядну відстань, він повернув з дороги і заглибився в кам’янисту пустелю, сподіваючись обійти заборонену зону. Їхати по «не ораній цілині», загалом виявилося цілком непогано. Лише зрідка машина підстрибувала на невеликих скелястих оголеннях. Лере звик до ударів підвіски і вирішив трохи збільшити швидкість. На одному з вибоїн машина підскочила трохи вище і важко «клюнула носом» із гучним металевим скреготом.

Приїхали! Огляд показав, що через втому металу зламано нижній важіль підвіски і передню частину рами, передня вісь загнулася мало не під 90 градусів. Їхати далі було неможливо. Лере розібрав автомобіль і після ретельнішої ревізії вирішив, що відремонтувати автомобіль у таких умовах неможливо. Вечір був не за горами і Лере вирішив влаштовуватися на нічліг, ретельно перебираючи в думці різні варіанти.

За приблизними розрахунками до найближчого села було близько 20 миль по пустелі, до міста близько 100. Еміль не був упевнений у своїх силах. Подорож могла виявитися складнішою, ніж здавалося, незважаючи навіть на те, що в цих місцях Еміль бував уже не вперше. А тут — запас продуктів та води на кілька днів, інструмент та купа запчастин. Чому б із сталевої нерухомості не побудувати… мотоцикл?

Сказано — ні, не зроблено: кілька годин Еміль перебирав у думці всі складнощі проекту, вдавав кожну операцію: як, чим, за скільки часу. Права на помилку у пустелі немає. Нарешті вирішив: треба будувати. З ранку почав розбирати 2CV. Кузов вирішив залишити як укриття від спеки та холоду — для себе та для продуктів. І як захист від піщаних бур. Щоб не згоріти на роботі, довелося до короткої сорочки приробити рукави зі шкарпеток.

Враховуючи призначення апарату – доставити седоку до цивілізації, Еміль Лерей віддав пріоритет функціональності, не дуже замислюючись про комфорт. Так, тут немає гальм – на швидкості до 20 км/год вони не потрібні (а більше задній хід у КП розвинути не дозволяє, та й страшно). Немає тут і глушника, тому звуки та запахи двигуна водій відчуває повною мірою. Немає і підніжок — зате можна завжди спертися ногами на землю. Це виявилося тим паче до речі, що стійкістю «двоколісний верблюд» не вирізнявся. Він раз у раз завалювався набік, а під час першого старту взагалі описав сальто, мало не придавивши свого погонича 200-ми кг чавуну і сталі.

З інструментів Еміль Лерей захопив лише ключі, кліщі, молоток та ножівку по металу. Щоб зробити отвір у листі металу, Еміль згинав його навпіл, надрізав ножівкою, розгинав і вибивав ослаблену бляшку металу. Зрозуміло, при складанні він намагався використовувати отвори, що вже є. Особливо важко виявилося відрегулювати газ та зчеплення. Приводи довелося багато разів розбирати і переробляти, поки, нарешті, «сталевий верблюд» не став слухняно рушати і розганятися. Керувати «двоколісним верблюдом» виявилося страшенно важко, але ще важче піднімати це іржаве чудовисько — його вага близько 200 кг. На щастя, поклажі виявилося небагато — майже всі продукти та вода вже скінчилися.
З собою назад Еміль узяв трохи — півтора літра води, інструмент, постіль, карти, компас і намет, зшитий з поролонового матраца і рушника. До темряви він дістався дороги і влаштувався на нічліг. Розбудив патруль. Троє поліцейських на позашляховику одразу впізнали в ньому туриста, який збирався поринути у заборонену зону. Розповідь Еміля про аварію та будівництво мотоцикла вислухали з недовірою і, виставивши озброєну охорону біля «механічного чудовиська», вирушили зі «шпигуном» шукати залишки його автомобіля. Знайшли його лише наступного дня, що зняло частину підозр, але не арешту.

У Тан-Тані мотоцикл відправили на штрафстоянку, а Лерею виписали штраф у 4500 драхм за невідповідність його транспортному засобу тому, що зазначено у документах. Марокканці були згодні віддати мотоцикл лише після сплати штрафу та у будь-якому випадку забороняли їзду на ньому. Еміль Лере повернувся до Парижа живим і неушкодженим. Але вже через місяць він разом зі своїм другом приїхав до Марокко на іншому Citroen 2CV, заплатив штраф, завантажив мотоцикл у спеціально обладнаний багажник і повернувся до Франції. Але на цьому подорожі Африкою не закінчилися. Еміль Лере з того часу він ще не раз організовував експедиції Африкою. У 2006 році одна з його експедицій знову пройшла на переробленому Citroen 2CV. Цього разу до амфібії, про що зняв невеликий документальний фільм.

Сам Еміль живий і досі нерідко буває на виставках «Сітроен» зі своїм знаменитим експонатом. Еміль неодноразово стикався з невірою в те, що така модернізація можлива за умов пустелі. Цьому сприяє те, що свідків не було, а вся історія модернізації відома нам зі слів Лері. Багато критиків переконані, що цей омегамобіль побудований на одній із станцій техобслуговування в Африці, а деякі навіть запевняють, що знають на якій. Для тих, хто сумнівається, Еміль продемонстрував деякі операції перед фотокамерою і пояснив їх. Він стверджує, що готовий повністю від початку до кінця повторити свій подвиг перед відеокамерою, якщо знайдеться спонсор такого проекту.
Нині живе він на півдні Франції. Він зберіг свій мотоцикл як пам’ять про свою поїздку марокканською пустелею, і із задоволенням позує поряд з ним для фотографів.